Могриця

Перед сходом сонця над долиною Псла піднімається в небо біла чапля.  Непомітна й зосереджена, наче душа померлого. Потім стає кувати зозуля - кує щедро, аби хто рахував, то не знав би як використати стільки напророченого життя. 
Але ніхто не рахує - всі сплять. Сплять люди, що приїхали вчора на луку сріблястим джипом. Джип теж спить вкритий крапельками роси, наче стразами Сваровські.
Трохи ближче байкери в наметі дивляться вранішні сни. Чисті й святі сни, про які вони нікому не признаються.  Їх коні, яскраво-червона спортивна Ямаха та серйозно-чорна  Хонда Shadow, надійно стережуть ці сни. Так зворушливо, якби хто відчув, то мабуть би плакав.
З першим променем сонця молочний туман, яким наповнена чаша річкової долини, приходить у рух. Велич і простір -  ніби в симфонічному творі вперше з'являється мелодія основної теми.
Можна відчути магію, якою готується новий день літа. Як на пісчаних перекатах плавляться в сонячно-прозорій воді в'язі і як їх тіні зникають у глибинах. Як просинаютья квіти і бджоли. Як блищить на сонці річка. Наче в цьому блиску, що створюється маленькими хвильками, піднятими першим вітерцем, і є всі людські почуття, всі ті кохання і зради, що іноді здаються нам такими важливими...
А на верхівках крейдяних пагорбів сидять дзенські ченці з голеними головами. Помаранчеві матерії майже не помітні знизу, бо якщо дивитись, то сонце сліпить.