Winter Is Blue

Синя зима. Все живе зникло. Щось спить і прокинеться тільки навесні. Наше кохання мертве. Тільки плач. Кохання не знайдеться навіть завтра, коли зійде сонце. Чому я маю залишатися тут? Іде дощ, я сиджу, дивлячись, як кохання переходить у вчора. Синя зима. Все проходить. Все згоряє і життя не має смислу. Я самотня і нічого не чекаю. Якщо моє серце змовкне, це нічого не змінить. Іде дощ, я сиджу і дивлюся, як кохання переходить у вчора...

... Дійсно, таке можна прочитати, натрапивши випадково в мережі на блог якоїсь емо-дівчинки. Знаєте, такі чорні сторінки з білими літерами і червоними сердечками. Але ні. Так співала Вашті Баньян сорок років тому, мандруючи дорогами Об'єднаного королівства у кінній кибитці. Така собі хіпі-співачка, що видала в сімдесятому альбом сумних мелодій і зникла, здавалось назавжди. Минуло кілька десятків років і її пісні знову популярні, перевидані на компактах, за антикварний вініл колекціонери дають півтори тисячі доларів. Її голос зачаровує, наче древнє заклинання, переносить у світ старовинних кельтських мелодій.

А Бабуся Вашті нині жива й здорова. Знайдіть в ютубі її інтерв'ю для БіБіСі, подивіться, як вона посміхається, послухайте голос, відчуйте чисте серце, душевну енергію, що переповнює її. І ви відчуєте, що то є молода людина. Молода душею. І любов'ю.

Життя триває, знову приходить зима, хтось сумує за втраченим коханням. Хтось знаходить радість. Поет Іосиф Бродський назвав зиму чесною. Може тому, що вона не розмальовує світ різними барвами, серед яких легко сховатися. Колір зими лишає нас наодинці з душею. Просто. Без прикрас. Як є.

Як перший сніг...

Як перший сніг впаде нечутно,
Ти набери мене -
Я визирну в вікно,
Побачу сосни в інеї сріблястім
І помолюсь за тебе.

Книгарня "Є" у Харкові

Як можна вчитися в місті, де немає навіть книгарні "Є"?- Тепер цей докір дочки, висловлений під час епопеї вибору вишу, нарешті втратив актуальність. І мені трохи легше. Бо таки є.
Раніше я знав у Харкові лише одного бійця: на книжковому ринку торгував хлопець, який розписував преферансну пулю з сусідами й продавав українські книжки та музику. Я купував у нього "Таємницю" Андруховича і "Наших партизанів". Але сьогодні чомусь я не знайшов його на місці.  
Відчувається мовби виклик, що вона тут: на самому початку Сумської. Її легко пропустити, бо видно лише вхід - наче таємні двері до схрону, чи казкового підземелля... Російські книжки в розділі "зарубіжна книга", переклад Гоголя в розділі української класики,- прикольно. Для мене, та навряд чи для дочки... для неї нормально. Так вийшло, що останнім часом саме вона формує моє книжкове оточення.
Сьогодні ми купили книжку Івана Малковича і ще Олега Лишеги "Друже Лі Бо, брате Ду Фу..." Мене не здивувало звідки брат Олег міг дізнатися про моє захоплення китайською культурою і так просто підкупити мене. Не здивувало навіть, що ми знайшли тут поштові листівки з видами рідного Тростянця сторічної давнини. Я пам'ятаю оригінали, що показував мені десятирічному дід - директор районного краєзнавчого музею - наклеєні на цупкий картон фото з написом "Привѣт из Тростянца". Разом з іншими скарбами: патефоном та повоєнним радіо, що ми їх лагодили та готували для музейної експозиції. Сьогодні ми з дочкою знайшли в книгарні цілих п'ять перевиданих листівок на цупкому папері, майже картоні.
Речі самі розташовуються найліпшим чином, як тільки перестаєш опиратися течії життя - про цей закон писали ще друг Лі Бо та брат Ду Фу.
Є ще один нюанс: я не купив останньої книжки Положія, передостанньої теж. Зрештою, то мабуть, не обов'язково - читати все, що видає твій однокашник. Та я йому не скажу. І ви не кажіть.

Могриця

Перед сходом сонця над долиною Псла піднімається в небо біла чапля.  Непомітна й зосереджена, наче душа померлого. Потім стає кувати зозуля - кує щедро, аби хто рахував, то не знав би як використати стільки напророченого життя. 
Але ніхто не рахує - всі сплять. Сплять люди, що приїхали вчора на луку сріблястим джипом. Джип теж спить вкритий крапельками роси, наче стразами Сваровські.
Трохи ближче байкери в наметі дивляться вранішні сни. Чисті й святі сни, про які вони нікому не признаються.  Їх коні, яскраво-червона спортивна Ямаха та серйозно-чорна  Хонда Shadow, надійно стережуть ці сни. Так зворушливо, якби хто відчув, то мабуть би плакав.
З першим променем сонця молочний туман, яким наповнена чаша річкової долини, приходить у рух. Велич і простір -  ніби в симфонічному творі вперше з'являється мелодія основної теми.
Можна відчути магію, якою готується новий день літа. Як на пісчаних перекатах плавляться в сонячно-прозорій воді в'язі і як їх тіні зникають у глибинах. Як просинаютья квіти і бджоли. Як блищить на сонці річка. Наче в цьому блиску, що створюється маленькими хвильками, піднятими першим вітерцем, і є всі людські почуття, всі ті кохання і зради, що іноді здаються нам такими важливими...
А на верхівках крейдяних пагорбів сидять дзенські ченці з голеними головами. Помаранчеві матерії майже не помітні знизу, бо якщо дивитись, то сонце сліпить.

Весна. Іронічно

Маємо весну. Вже кілька днів як.
Я би не хтів зара ходити до міста. Кароокі чорнявки після зимової сплячки стають  небезпечнішими. Рани  від них, хоч і не смертельні, але доволі болючі.
А ще в мене алегрія на котів. Люди навіть не підозрюють, що все місто до найменшої шпарини жорстко переділене цими підступними тваринками. Помічене їх аміачними виділеннями й частинками шерсті. Вони беззаперечно вважають місто своїм.  Вдихати повітря, насичене котячою хіттю, нестерпно. Я вже почав орієнтуватись в їхніх блядських запахах - дітись нікуди.
Ні, я не піду сьогодні до міста. Я буду весь день лаштувати унітаз. Новий польський "Cerzanit". Бо старий не виніс лихої долі й репнув навпіл, розливши воду навкруги себе. Я буду робити це спокійно й зосереджено, збираючи ци всередині свого фізичного тіла. Концентрація на теперішньому (за Екхардом Толлє - прим. автора). Щоб потім мати унікальну можливіть першим вистятись в його незаймане лоно...
Я піду до міста завтра. Не щоб додати урбаністичної розбещеності в плин часу - треба віднести майстрові мобільник. Взагалі то мобільник мені не потрібен, але здається, коли він зламався, це порушило рівновагу в навколишньому всесвіті.
А коли я піду до міста, то неодмінно зустріну знайому головиху з найближчого села (можете не вірити, але так і сталося -  прим. автора), про яку знаю, що вона надягає чорні трусики, коли їде в місто до коханця, а білі - коли в райраду.  Вона сама це розповіла мені після кількох чарок нестерпного місцевого самогону. Мені було цікаво до кого вона надягає червоні, але виявилося, що таких вона не має. Ну принаймні на той час...
А ще в мене є невідкоркована пляшка молдавського коньяку. Але вона простоїть сьогоднішній день у шафі і згадана тут аби відволікти вашу увагу від спостережень за впливом его на мій стиль.

Про слова

Я тішуся з гри словами. Як ті люди, що складють ввечері біля телевізора свої нескінченні пазли. Слова вирізняються кольорами та абрисами. Цікаво тулити їх одне до одного, спостерігаючи, що з того виходить. Є слова різкі й зрозумілі. З ними простіше - їх важче використати не за призначенням. Наприклад "котяча сеча". Інші огортають туманом, залазять всередину, наче "чужі" розчиняються в нас. Наприклад "любов" чи "бог".
Тут нічого не вдієш. Маємо використвувати ці ярлички, що часом невідомо на що вказують. Маємо послуговуватися тим, що є. Бо як тоді говорити, слухати, думати?
Зрештою, щоб отримати "carrier detect" з Всесвітом не треба ні говорити, ні думати.  Якою мовою говорить Будда?  Будда мовчить всіма мовами.

Отруйний урбанізм

Насправді мова йтиме не зовсім про те, що в заголовку. Бо заголовок належить іншій людині. І я не є людина міста. Але тема міста цікава енергією, що виникає на стику протиріч.

Київ. Про нього треба писати окремо.

Суми. Зрештою Суми не таке вже велике місто, хоч і обласний центр. Пройшовши "Сотнею" завжди стрінеш одного-двох знайомих. Але воно заслуговує на увагу хоча б тим, що було першим. І милосердним. Втомившись від нього, можна було йти до ставків і дивитись на воду. Там живуть мої друзі. І це прекрасно, що є місто, де живуть мої друзі.

Москва. Я працював там літо в екскурсійному бюро. Ще за Союзу. Привіз з Москви дві валізи, повні книжок і мила. І з тим, і з іншим в нас був тоді дефіцит.  Я досить непогано орієнтувався в тодішній Москві і це мені подобалося. Я би не хотів зараз до Москви, тому вважаю цю тему відкритою. При бажанні зрозуміти можна перечитати "Московіаду" Андруховича.

Харків. Про Харків писати, як є, важко. Через значну долю болючого трунку, від якого люди сприймають речі не зовсім адекватно. Дехто саме це і сприймає за щастя. А можливо то є такий хитрий механізм обдурювання свідомості людини природою. В усякому разі я не буду писати тут про їдальню на Сумській з поламаним ще за совітів годинником "ЭЛЕКТРОНИКА", де на табло світиться незрозумілий ієрогліф. Не буду, навіть зваживши на те, що там готують кращу в місті солянку.
Тоді може написати про італійський ресторан по вулиці Квітки Основ'яненко 7. Ми пили там к'янті, пляшка якого коштувала пів моєі зарплатні. І заїдали піцою. Друг перекладав мені слова ітілійських пісень і приколювався, розмовляючи італійською з офіціянтами. Розважалися, роблячи через трубочку бульки в коктейлі. 
Може написати про кафе на задвірках залізничного вокзалу, де на стінах лишились від попереднього хазаїна сюреалістичні картини й книга скарг. Ми випили там все пиво, що було на полиці. Хотіли ще, але ключ від холодильної шафки кудись заніс син хазяйки Вовчик і народ був змушений чекати його, як бога.  Коли Вовчик повернувся, то був п'яний і веселий. І намагався догодити всім відвідувачам. Ніхто не образився і всім було весело.
Загалом я пам'ятитиму Харків, як місто бізнесу. Замовлення, товар, накладні, транспорт, долари... там забрати гарантійне залізо, там домовитись про поставки...  Сотні напівпідпільних фірм і фірмочок,  розміщених у чудернацьких під'їздах за залізними дверима з кодом і без напису. Власне на них і стоїть місто.
Бажаєте харківського гранджу - до Сергія Жадана. 

Ще є Дніпропетровськ - місто за колючим дротом.  Про нього варто написати, хоча б з огляду на психологічні спостереження. Але не тут.

Про своє місце

Один чоловік хотів знайти своє місце. Бо той, хто знає своє місце, перебуває в гармонії. Часто його можна було видіти сидячим на березі моря або річки, де він переставляв у піску камінці.  Переставить - і слухає, що змінилося в світі.
Якось цей один кинув надбане, жінку й діти та поїхав на Мангишлак. Там саме будувався хімічний комбінат, а чоловік знався на цьому. Спочатку все було наче файно, та потім чоловік засумував і почав пити. Якось він випив цінний розчин і комбінат зупинивсь на півтора місяці.
Після того чоловік зник. Дехто говорить, что подався до Тибету, інші - що до Ямайки. Достеменно не відомо куди саме. Тому слід застереги істориків від використання неперевірених фактів. Бо такі випадки траплялись.
Відомо, що, коли чоловік повернувся, то ні з ким не спілкувався, а жив з того, що розводив кози й держав пасіку. Коли він помер, його відвезли в сосну, де й поховали. Але це не можна вважати за гепі-енд, бо, як відомо, хоронять лише тіло, а якими шляхами мандрує душа, дізнатися не можливо.

Парадигми

Речі після того, як сталися, не перестають існувати. Я прочитав це в книжці, що її взяв дочитувати до другої обласної психіатричної лікарні. Ще там було про натівських кіннотників, які лазерними прицілами наводили бомбардувальники на цілі в афганських горах.
Зрештою я хотів написати не про військових, а про поштові марки. Колись у школі ми всі збирали поштові марки. Спочатку марки лежали на телевізорі,  потім у сірниковій коробці. Потім ми з приятелем завели альбом з двох палітурок. Кожен мав марки на своїй стороні.
Коли того стало замало, всі марки були висипані на стіл з попередньо знятою скатертиною і поділені. Купа марок була скарбом, а ми виглядали, як фінансові магнати. Я відібрав собі природу, приятель - художників, все інше розділили, як прийшлося.
Та колекція існує. Два великі кляссери. Я пам'ятаю історію майже кожної марки: які виміняв,  які придбав у школі на зекономлені кишенькові гроші, які купив під час екскурсії класу до обласного центру. Великі кубинські та в'єтнамські з квітами. Найбільше звичайно радянських "Почта СССР". Звірі, птахи, риби... Трикутні монгольські, з написом "монгол шуудан".
Всі лежать на полиці за три метри від мене, наче бомба сповільненої дії.  Я не відкривав альбоми кілька років, але серце видає мене своїм боєм, коли дивлюся, як поштарка у відділенні наклеює марку на листівку.

Про мову

Коли він зрозумів, що не може не говорити українською, то став проситись додому.
Він вже кілька разів забувався - місцеві думали, що лається по-своєму і, мабуть, то було не зовсім безпечно. Потім, коли він захворів на незвичайну хворобу і не зміг вимовити жодного слова іншою мовою, крім своєї, місцеві зрозуміли, що він пропащий і вирішили відправити його.
Але виявилась проблема. Був Новий рік, по небу бігали полярні сяйва і поїзди не їхали, бо попримерзали колесами до рейок.
Якось він дістався вузлової станції. Там у тісній кімнаті з грубкою вже місяць і два дні стояла сотня людей, бо не могли сісти, навіть нахилится через свою кількість. Так і спали стоячи.
Коли переїжджав Москву, його постійно перестрівала міліція, заводила до відділку й передивлялась речі. Він не міг зрозуміти, але потім вирішив, що то через погляд. Зрештою то мало сенс. Особливу увагу міліція приділяла важкій книжці "UNIX", де на обкладинці було зображено чорта з тризубом.
Коли він дістався дому, сталися  дивні речі. Окрім української, він став вільно розмовляти французькою і фландрською, розуміти катакану і хірігану, згодом поринув у вивчення принципів котодама, бо про те було слово.
Тоді у нього ще лишались гроші на новий комп'ютер, та зараз в ньому вже замінені всі детелі, окрім дисковода для дискет. Але дисковод вже не потрібний і навряд чи може служити доказом.

Про радість

Розплющити очі...
Через щілину в завішеному вікні побачити світло. Почути, як мати відкрила залізний завіс на хвіртці. Так треба...
Прокидаючись, дивитись у вікно. Бачити, як з неба  починає падати сніг. Не сніжинками - клаптями, куснями... Один, ще, більше, більше...  крутить сторонами, підіймає догори й знову падає.
Одягтися, винести сміття, нагодувати синичок. Згадати, що англійською їх звати "тітс" - як і "цицьки". Смішна мова...
Дізнатися, що померла Марішка Вереш і плакати... А потім дізнатися, що померла вона ще чотири роки тому. І знову плакати.Дивитись у вікно на людей. Зрештою їм немає діла до Марішки Вереш...
...Але я знаю в Мережі сторінку одного старого американського хіппі. Там є про Вудсток, Роллінг Стоунз і Раві Шанкара. І про Зе Дорз...
Довго спостерігати, як красиво на стіні поряд з бас-гітарою висить вишиванка.   А ще є кімоно, подаруване другом. І фото. Монтаж, де я їду на мотоциклі... І портрет Джона Леннона, куплений на Арбаті за студентських часів.
А потім сідати за роботу...

Кандидат

Ждали кандидата. По бокам  вокзальных ступенек установлены два высоких цилиндра светильников с автономным питанием. На ступеньках - микрофоны. Из бусика звукового оформления смотрит, безразлично покуривая, парень с пробивающимися усиками - оператор. Звук классный. Аппаратура чисто выдает свои ватты, вещающиее на всю площадь знакомые "реперские" ритмы с переделанными словами. Песня призывает немногих прохожих и зевак поддержать "нашего" кандидата...
...Кандидата нет...Площадь постепенно наполняется. Полдесятка "Икарусов" припарковались за углами. Десант, появившийся из них, студенты одного возраста и даже вида, заметно оживили картину. Строятся группами. Пара слов и жестов старшего - инструктаж. Разрывая на ходу полиэтиленовые пакеты с флагами и телескопическими древками, занимают места...
...Народу заметно прибавилось. Весело. Встречаются знакомые, шутят, балагурят... Встретились и радуются, травят анекдоты. Внезапные вспышки смеха в разных концах площади... Группа мужчин и женщин... человек десять. Присматриваюсь. Я знаю всех. Особенность маленького города. Им хорошо. Лузгают семечки. Вокруг на асфальте быстро вырастает ореол из шелухи. Так бывает, когда мыши находят забытый после уборки урожая подсолнух. В толпе изредка мелькают сосредоточенные лица охраны в белых рубашках и галстуках с переговорными устройствами за ухом.  Кандидата нет...
...Кандидата нет. Начались выступления. Сначала местные начальники, потом приезжие - команда кандидата. Потом снова наши начальники. О том, что плохо живем, что кандидат, как станет президентом, сделает хорошо... Работу... Зарплаты... Пенсии... Всем... Все... Наш... Кандидат...
...Но кандидата все еще нет. Возле микрофонов начинают переглядываться. В толпе нарастает шумок: "Где? Почему не едет?... Он в соседнем городе на митинге... Скоро будет..."
...Едет! "Встречайте!",- кричит из динамиков радостный ведущий, уставший заполнять время. Радуются люди - таки дождались - какой же он, кандидат?.. Дайте посмотреть... Кандидат высок и красив. В точности, как в телевизоре. Все с иголочки: туфли, брюки, пиджак, галстук, улыбка, приветственные жесты... Музыка взмыла высокими нотами. Развеются флаги. Кандидат проходит по расчищенной от толпы дорожке к трибуне, одаривая улыбками и воздушными поцелуями... Площадь, как улей, тысячи гудящих пчел вокруг своей королевы-матки... Они знают, что делать, как обеспечить своей королеве процветание, они знают ее желания...
...Кандидат начинает говорить... шутит - легкий смешок в толпе... Что-то спрашивает - редкие голоса. Говорит. То же, что и по телевизору, То же, что говорили все предыдущие выступающие...   Все плохо... Будет трудно, но сделаем хорошо...Работу... Зарплаты... Пенсии... Всем... Все... Я... Ваш... Кандидат... Ура!!!
Незаменый человек в черном нагибается к кандидату: пора ехать. У кандидата сегодня еще две площади, где его ждут команды с подготовленной акустикой, освещением,  охраной, флагами... Там снова нужно будет повторять все движения и жесты, разработанные имиджмейкерами и говорить все слова, написанные спичрайтерами...Только поздно ночью ему удастся уснуть, но выспаться, как всегда, не удастся - утром его разбудит звонок из штаба - пора...
Окруженный телохранителями, кандидат садится в машину...с лица исчезает знакомая улыбка, появляется выражение сильной усталости...предопределенности...
Через месяц этот человек станет президентом.