Весна. Іронічно

Маємо весну. Вже кілька днів як.
Я би не хтів зара ходити до міста. Кароокі чорнявки після зимової сплячки стають  небезпечнішими. Рани  від них, хоч і не смертельні, але доволі болючі.
А ще в мене алегрія на котів. Люди навіть не підозрюють, що все місто до найменшої шпарини жорстко переділене цими підступними тваринками. Помічене їх аміачними виділеннями й частинками шерсті. Вони беззаперечно вважають місто своїм.  Вдихати повітря, насичене котячою хіттю, нестерпно. Я вже почав орієнтуватись в їхніх блядських запахах - дітись нікуди.
Ні, я не піду сьогодні до міста. Я буду весь день лаштувати унітаз. Новий польський "Cerzanit". Бо старий не виніс лихої долі й репнув навпіл, розливши воду навкруги себе. Я буду робити це спокійно й зосереджено, збираючи ци всередині свого фізичного тіла. Концентрація на теперішньому (за Екхардом Толлє - прим. автора). Щоб потім мати унікальну можливіть першим вистятись в його незаймане лоно...
Я піду до міста завтра. Не щоб додати урбаністичної розбещеності в плин часу - треба віднести майстрові мобільник. Взагалі то мобільник мені не потрібен, але здається, коли він зламався, це порушило рівновагу в навколишньому всесвіті.
А коли я піду до міста, то неодмінно зустріну знайому головиху з найближчого села (можете не вірити, але так і сталося -  прим. автора), про яку знаю, що вона надягає чорні трусики, коли їде в місто до коханця, а білі - коли в райраду.  Вона сама це розповіла мені після кількох чарок нестерпного місцевого самогону. Мені було цікаво до кого вона надягає червоні, але виявилося, що таких вона не має. Ну принаймні на той час...
А ще в мене є невідкоркована пляшка молдавського коньяку. Але вона простоїть сьогоднішній день у шафі і згадана тут аби відволікти вашу увагу від спостережень за впливом его на мій стиль.

Про слова

Я тішуся з гри словами. Як ті люди, що складють ввечері біля телевізора свої нескінченні пазли. Слова вирізняються кольорами та абрисами. Цікаво тулити їх одне до одного, спостерігаючи, що з того виходить. Є слова різкі й зрозумілі. З ними простіше - їх важче використати не за призначенням. Наприклад "котяча сеча". Інші огортають туманом, залазять всередину, наче "чужі" розчиняються в нас. Наприклад "любов" чи "бог".
Тут нічого не вдієш. Маємо використвувати ці ярлички, що часом невідомо на що вказують. Маємо послуговуватися тим, що є. Бо як тоді говорити, слухати, думати?
Зрештою, щоб отримати "carrier detect" з Всесвітом не треба ні говорити, ні думати.  Якою мовою говорить Будда?  Будда мовчить всіма мовами.

Отруйний урбанізм

Насправді мова йтиме не зовсім про те, що в заголовку. Бо заголовок належить іншій людині. І я не є людина міста. Але тема міста цікава енергією, що виникає на стику протиріч.

Київ. Про нього треба писати окремо.

Суми. Зрештою Суми не таке вже велике місто, хоч і обласний центр. Пройшовши "Сотнею" завжди стрінеш одного-двох знайомих. Але воно заслуговує на увагу хоча б тим, що було першим. І милосердним. Втомившись від нього, можна було йти до ставків і дивитись на воду. Там живуть мої друзі. І це прекрасно, що є місто, де живуть мої друзі.

Москва. Я працював там літо в екскурсійному бюро. Ще за Союзу. Привіз з Москви дві валізи, повні книжок і мила. І з тим, і з іншим в нас був тоді дефіцит.  Я досить непогано орієнтувався в тодішній Москві і це мені подобалося. Я би не хотів зараз до Москви, тому вважаю цю тему відкритою. При бажанні зрозуміти можна перечитати "Московіаду" Андруховича.

Харків. Про Харків писати, як є, важко. Через значну долю болючого трунку, від якого люди сприймають речі не зовсім адекватно. Дехто саме це і сприймає за щастя. А можливо то є такий хитрий механізм обдурювання свідомості людини природою. В усякому разі я не буду писати тут про їдальню на Сумській з поламаним ще за совітів годинником "ЭЛЕКТРОНИКА", де на табло світиться незрозумілий ієрогліф. Не буду, навіть зваживши на те, що там готують кращу в місті солянку.
Тоді може написати про італійський ресторан по вулиці Квітки Основ'яненко 7. Ми пили там к'янті, пляшка якого коштувала пів моєі зарплатні. І заїдали піцою. Друг перекладав мені слова ітілійських пісень і приколювався, розмовляючи італійською з офіціянтами. Розважалися, роблячи через трубочку бульки в коктейлі. 
Може написати про кафе на задвірках залізничного вокзалу, де на стінах лишились від попереднього хазаїна сюреалістичні картини й книга скарг. Ми випили там все пиво, що було на полиці. Хотіли ще, але ключ від холодильної шафки кудись заніс син хазяйки Вовчик і народ був змушений чекати його, як бога.  Коли Вовчик повернувся, то був п'яний і веселий. І намагався догодити всім відвідувачам. Ніхто не образився і всім було весело.
Загалом я пам'ятитиму Харків, як місто бізнесу. Замовлення, товар, накладні, транспорт, долари... там забрати гарантійне залізо, там домовитись про поставки...  Сотні напівпідпільних фірм і фірмочок,  розміщених у чудернацьких під'їздах за залізними дверима з кодом і без напису. Власне на них і стоїть місто.
Бажаєте харківського гранджу - до Сергія Жадана. 

Ще є Дніпропетровськ - місто за колючим дротом.  Про нього варто написати, хоча б з огляду на психологічні спостереження. Але не тут.

Про своє місце

Один чоловік хотів знайти своє місце. Бо той, хто знає своє місце, перебуває в гармонії. Часто його можна було видіти сидячим на березі моря або річки, де він переставляв у піску камінці.  Переставить - і слухає, що змінилося в світі.
Якось цей один кинув надбане, жінку й діти та поїхав на Мангишлак. Там саме будувався хімічний комбінат, а чоловік знався на цьому. Спочатку все було наче файно, та потім чоловік засумував і почав пити. Якось він випив цінний розчин і комбінат зупинивсь на півтора місяці.
Після того чоловік зник. Дехто говорить, что подався до Тибету, інші - що до Ямайки. Достеменно не відомо куди саме. Тому слід застереги істориків від використання неперевірених фактів. Бо такі випадки траплялись.
Відомо, що, коли чоловік повернувся, то ні з ким не спілкувався, а жив з того, що розводив кози й держав пасіку. Коли він помер, його відвезли в сосну, де й поховали. Але це не можна вважати за гепі-енд, бо, як відомо, хоронять лише тіло, а якими шляхами мандрує душа, дізнатися не можливо.

Парадигми

Речі після того, як сталися, не перестають існувати. Я прочитав це в книжці, що її взяв дочитувати до другої обласної психіатричної лікарні. Ще там було про натівських кіннотників, які лазерними прицілами наводили бомбардувальники на цілі в афганських горах.
Зрештою я хотів написати не про військових, а про поштові марки. Колись у школі ми всі збирали поштові марки. Спочатку марки лежали на телевізорі,  потім у сірниковій коробці. Потім ми з приятелем завели альбом з двох палітурок. Кожен мав марки на своїй стороні.
Коли того стало замало, всі марки були висипані на стіл з попередньо знятою скатертиною і поділені. Купа марок була скарбом, а ми виглядали, як фінансові магнати. Я відібрав собі природу, приятель - художників, все інше розділили, як прийшлося.
Та колекція існує. Два великі кляссери. Я пам'ятаю історію майже кожної марки: які виміняв,  які придбав у школі на зекономлені кишенькові гроші, які купив під час екскурсії класу до обласного центру. Великі кубинські та в'єтнамські з квітами. Найбільше звичайно радянських "Почта СССР". Звірі, птахи, риби... Трикутні монгольські, з написом "монгол шуудан".
Всі лежать на полиці за три метри від мене, наче бомба сповільненої дії.  Я не відкривав альбоми кілька років, але серце видає мене своїм боєм, коли дивлюся, як поштарка у відділенні наклеює марку на листівку.

Про мову

Коли він зрозумів, що не може не говорити українською, то став проситись додому.
Він вже кілька разів забувався - місцеві думали, що лається по-своєму і, мабуть, то було не зовсім безпечно. Потім, коли він захворів на незвичайну хворобу і не зміг вимовити жодного слова іншою мовою, крім своєї, місцеві зрозуміли, що він пропащий і вирішили відправити його.
Але виявилась проблема. Був Новий рік, по небу бігали полярні сяйва і поїзди не їхали, бо попримерзали колесами до рейок.
Якось він дістався вузлової станції. Там у тісній кімнаті з грубкою вже місяць і два дні стояла сотня людей, бо не могли сісти, навіть нахилится через свою кількість. Так і спали стоячи.
Коли переїжджав Москву, його постійно перестрівала міліція, заводила до відділку й передивлялась речі. Він не міг зрозуміти, але потім вирішив, що то через погляд. Зрештою то мало сенс. Особливу увагу міліція приділяла важкій книжці "UNIX", де на обкладинці було зображено чорта з тризубом.
Коли він дістався дому, сталися  дивні речі. Окрім української, він став вільно розмовляти французькою і фландрською, розуміти катакану і хірігану, згодом поринув у вивчення принципів котодама, бо про те було слово.
Тоді у нього ще лишались гроші на новий комп'ютер, та зараз в ньому вже замінені всі детелі, окрім дисковода для дискет. Але дисковод вже не потрібний і навряд чи може служити доказом.

Про радість

Розплющити очі...
Через щілину в завішеному вікні побачити світло. Почути, як мати відкрила залізний завіс на хвіртці. Так треба...
Прокидаючись, дивитись у вікно. Бачити, як з неба  починає падати сніг. Не сніжинками - клаптями, куснями... Один, ще, більше, більше...  крутить сторонами, підіймає догори й знову падає.
Одягтися, винести сміття, нагодувати синичок. Згадати, що англійською їх звати "тітс" - як і "цицьки". Смішна мова...
Дізнатися, що померла Марішка Вереш і плакати... А потім дізнатися, що померла вона ще чотири роки тому. І знову плакати.Дивитись у вікно на людей. Зрештою їм немає діла до Марішки Вереш...
...Але я знаю в Мережі сторінку одного старого американського хіппі. Там є про Вудсток, Роллінг Стоунз і Раві Шанкара. І про Зе Дорз...
Довго спостерігати, як красиво на стіні поряд з бас-гітарою висить вишиванка.   А ще є кімоно, подаруване другом. І фото. Монтаж, де я їду на мотоциклі... І портрет Джона Леннона, куплений на Арбаті за студентських часів.
А потім сідати за роботу...